Свою назву вулиця одержала від Воскресінської церкви, яка існувала до середини 30-х років ХХ ст. Стояв цей храм поблизу перехрестя вулиць Воскресінської й Кашинського. За давніх козацьких часів XVII – XVIII ст. вулиця починалася від так званих Міських воріт миргородської фортеці, які були приблизно там, де нині центральна вхідна арка курорту.

По всій вулиці Воскресінській пролягав ретраншемент – другий ряд оборонних споруд міської фортеці. Тут таки розміщалися й селітряні заводи. На березі річки Хоролу, біля Харкìвського мосту, за різних часів стояли водяні млини.

Протягом деякого часу, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., Воскресінська вулиця мала назву Харчова, бо на ній були розміщені торгові ряди міського базару, де торгували харчами. Там було, так би мовити, «черево Миргорода». Розташування базарної площі майже не змінилося від тих віків.

Велику роль у житті Миргорода відігравала Воскресінська церква. За правління миргородського полковника Данила Апостола Воскресінська церква в Миргороді вже діяла. За ревізією 1723 року, при ній існувала школа, де навчалися діти парафіян, і шпиталь, у якому надавали притулок калікам, немічним, самітнім людям. У школі викладав дяк Петро Лук’янович, а на чолі шпиталю стояв староста Іван Сліпий. 1744 року було споруджено нову будівлю Воскресінського храму, наступна перебудова – 1867 року. 10 травня 1894 року при Воскресінській церкві вперше в Миргороді було відкрито жіночу церковнопарафіяльну школу.

Священиками Воскресінської церкви були: Федір Іванов (тобто Іванович), служив близько 1737 – 1750 років; Іван Боровик, дід художника В. Боровиковського – на початку 60-х років XVIII ст.; Єлисей Кременецький, близько 1757 – 1788 років; Іван Християнович, у 60 – 70-х роках XVIII ст.; Костянтин Петрашевський, близько 1812 року; Юхим Іванович Стеблинський, близько 1827 – 1840 років; Михей Васильович Демидовський (роки життя 1831 – 1884); М. Пивоваров, служив у 1894 – 1897 роках; Дмитро Антонович Мільгевський, близько 1904 – 1913 років; Михайло Олексійович Крем’янський, на початку ХХ ст.

Яскравою особистістю, яка залишила по собі добру пам’ять у миргородців, був священик Воскресінської церкви о. Симон Явтушенко (Явтух-Павличевський, 1893 – 1946). Він прибув до Миргорода близько 1922 року як протоієрей Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) і став настоятелем у храмі Воскресіння. Це був самозречений патріот України, палкий проповідник, який ставив метою свого життя створення української церкви. Жителі міста запам’ятали його пристрасні, яскраві проповіді. 1923 року о. Симон швидко навернув Воскресінську парафію до автокефалії. Особливо прихильно до нього поставилася миргородська молодь, яка за тих років у своїй переважній більшості була високо патріотичною і відданою Україні. Згодом о. Симон перейшов служити священиком до Миргородської Троїцької церкви й теж зробив її автокефальною.

Така нестримна діяльність щирого українця не припала до вподоби більшовицькій владі. Протягом 1922 – 1925 років його шість разів заарештовували чекісти й органи ДПУ, і йому довелося зазнати всіх тюремних «принад» у в’язницях Миргорода, Полтави, Лубен, Харкова. У березні 1927 року о. Симона було засуджено Особливою нарадою при ДПУ до позбавлення волі на два роки, потім ще додали три роки заслання на Урал. Усього в ув’язненні він пробув чотирнадцять років. Коли почалися масові репресії й розстріли, він виїхав із міста. Подальша доля священика загубилася у веремії літ і подій.

Після о. Симона, в 1923 – 1930 роках у Воскресінській церкві служив Іван Іванович Воскобійник (1900 – 1938), священик УАПЦ. Родина Воскобійників мала будинок на вулиці Воскресінській. 1938 року, незважаючи на те, що І.І.Воскобійник уже не був церковнослужителем, а працював обліковцем на Миргородському маслозаводі, він був розстріляний органами НКВС. Доля ж самої Воскресінської церкви повторила долю тисяч храмів України за сталінських часів: її було зруйновано 1935 року.

Там, де нині автовокзал, у 30-х – 40-х роках була миргородська машинно-тракторна станція (МТС). Її парк за перших часів існування складався, здебільшого, з тракторів «Фордзон». На початку 30-х років у МТС працювали трактористи Олексій Горобець (бригадир), Василь Яшний, Василь Устименко, Андрій Джунь, перша жінка-трактористка жителька Харківки Олеся Кулик. МТС була, по суті, «важкою артилерією» в справі здійснення на Миргородщині більшовицької політики колективізації. Саме через утручання МТС було, наприклад, зламано комуністичною владою активний опір селян Керменщини (Малинівки), які не хотіли проведення колективізації.

На протилежному боці Воскресінської вулиці, навпроти колишньої МТС, там, де сьогодні за західною межею ринку ведеться торгівля зерном, у 1946 – 1949 роках діяв обозобудівний завод, який випускав вози, чавунне литво для домашніх печей і плит, металевий посуд тощо.

На Воскресінській вулиці 1861 року протягом деякого часу розміщалася міська громадська бібліотека, яку заснували письменник А.П. Свидницький і земський лікар-просвітник Н.С. Кашинський. Як стверджують, уперше бібліотеку було відкрито в будинку миргородця Березовця (нині це територія будинку № 17), який стояв поруч із Воскресінської церквою.

На місці сучасного будинку № 31 стояв дім, де на початку ХХ ст. розміщалася приватна нотаріальна контора дворянина Василя Михайловича Пекура (вона згоріла під час війни 1943 року), а його житловий будинок досі зберігся – сьогодні це № 37. Поруч із ним росте столітній дуб, який прикрашає всю вулицю, він посаджений ще 1898 року. В.М.Пекур був гласним Миргородської міської думи, займався громадською роботою, цікавився культурним життям міста, був старостою Воскресінської церкви. Його дружина, миргородська вчителька Євгенія Степанівна, та її рідний брат Микола Степанович Богданович, земський діяч, належали до кола близьких знайомих Івана Андрійовича Зубковського, відомого миргородського лікаря, майбутнього засновника миргородського курорту. В будинку Пекурів у 30 – 50-х роках ХХ ст. змушена була злиденно доживати віку в чужих стінах донька лікаря К.І.Зубковська, відома в Миргороді вчителька, яку радянська влада виселила (як класово чужий елемент) із її власного батьківського будинку.

На Воскресінській вулиці (нині територія будинку № 51) на початку ХХ ст. жила інтелігентна родина Костомарових. Як згадував миргородець Іван Вовк, Костомарови доводилися ріднею Рудченкам, батькам Панаса Мирного. Іван Михайлович Костомаров незадовго до жовтневого перевороту 1917 року служив на посаді товариша директора, тобто заступника директора Миргородського громадського банку. За років радянської влади, коли почалося переслідування дворянства й інтелігенції, Костомарови, остерігаючись репресій, виїхали з Миргорода до Слов’янська.

Сусіди й приятелі Костомарових і Пекурів – Грушевські – були миргородськими педагогами. Олександр Петрович Грушевський з 1905 року служив учителем Миргородської парафіяльної школи, а Софія Петрівна Грушевська – учителькою Миргородської сільської народної школи. До цього роду належав і Олексій Грушевський, протоієрей УАПЦ, диригент церковного хору в Миргороді, якого 1929 року було розстріляно більшовицькою владою, нещадною до української церкви.

На місці сьогоднішнього будинку № 22 на вулиці Воскресінській (там, де нині майстерня з ремонту побутової техніки) у XVIII ст. була садиба священиків і іконописців Боровиків. Іван Боровик, вікарій Воскресінської церкви, всю свою сім’ю залучав до облаштування храму творами малярства. Ікони для миргородських церков писали сини отця Іван Боровика, особливо вдавалося це мистецтво Луці Боровику, який передав родове малярське вміння своїм чотирьом синам – Володимирові, Василеві, Петрові та Іванові.

Володимир Лукич Боровиковський (1757 – 1825) до тридцятилітнього віку жив у Миргороді, служив значковим товаришем Миргородського полку, виконуючи малярські замовлення, робив розписи місцевих церков, писав ікони. З кінця 1788 року, коли в Україні вже було зліквідовано козацький лад, він виїхав до Петербурга. Ставши всесвітньо відомим майстром портретного живопису, Володимир Боровиковський протягом усього життя сумував за рідним Миргородом і мріяв про повернення до нього.

Будинок Боровиків у Миргороді не зберігся. У ХІХ ст. на місці їхньої садиби жила родина дворян Ярошенків. Це одна з найцікавіших, але забутих у Миргороді родин. Миргородський дворянин Григорій Олексійович Ярошенко – ровесник Панаса Мирного й Івана Зубковського – був членом Миргородського народницького гуртка. В 70-х роках ХІХ ст. він служив помічником секретаря з’їзду мирових суддів Миргородського повіту. Г.Ярошенко одержував від братів Зубковських заборонену літературу й через своїх знайомих розповсюджував її на села.

Син Григорія Олексійовича – Володимир Григорович Ярошенко (1888 – 1957), який виростав у родині з опозиційними, вільнодумними настроями, з юних літ усотав їх. Студіюючи філологію в Петербурзькому університеті, входив до гуртка українознавства, був бібліотекарем українського клубу «Громада». По закінченні університету повернувся до Миргорода, де разом із Євгеном Нероновичем керував українським соціал-демократичним гуртком. Був під наглядом поліції. Після того, як у нього знайшли нелегальну літературу і йому було заборонено жити в Полтавській губернії, В.Ярошенко знову виїхав до Петрограда. Там він продовжив філологічні студії, став відомим ученим. До речі, його мовознавчими статтями цікавився Симон Петлюра, який працював редактором одного з українських журналів у Москві. Протягом 1926 – 1934 років В. Ярошенко був науковим співробітником АН УРСР. Він знаний як лексикограф, фольклорист, автор кількох підручників для шкіл. За сталінських часів В.Ярошенко з дружиною потрапили під колесо репресивної машини.

За часів розквіту української кооперації, в 20 – 30-х роках на Воскресінській вулиці була розташована контора міського споживчого товариства; 1935 року це товариство в Миргороді очолював Іван Федорович Ярошенко. На місці садиби Ярошенків (а ще раніше садиби Боровиків) у 50-х – 70-х роках ХХ ст. постала контора Миргородського міськторгу.

На вулиці Воскресінській діяло чимало магазинів, торговельних яток. Купець-єврей Ш.Юфа на початку ХХ ст. володів на базарі й на вулиці Воскресінській кількома магазинами – галантерейних товарів, шапок і капелюхів, взуття. Після 1917 року Юфа виїхав із Миргорода, а за часів непу (нової економічної політики) знову повернувся сюди. Проте 1926 року його було заарештовано органами ДПУ, і відтоді миргородцям про нього нічого не відомо.

Жив на Воскресінській вулиці купець Бабенко, який був тут хазяїном великого магазину одягу. Його життєва доля склалася так само, як і в купця Юфи: після згортання непу він був заарештований. Миргородський міщанин Давид Осипович Маркович вів на цій вулиці торгівлю аптекарськими товарами.

Історія вулиці Воскресінської акумулює в собі значну частину миргородської старовини. Подальші дослідження мають відкрити ще не одну цікаву сторінку з минувшини.

ЛЮДМИЛА РОЗСОХА, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею.