www.mirgorod.osp-ua.info
   

uggs sko louis vuitton oslo nike sko polo ralph lauren dame louis vuitton norge oakley norge parajumpers norge oakley briller polo ralph lauren salg moncler jakke ray ban solbriller canada goose norge ray ban norge woolrich jakke parajumpers salg

   Головна
 Візитка міста
 Історія міста
   Символіка міста
 Історичні пам’ятки
 Карта міста
  Міські новини
 Форум   Робота   Оголошення   Фотогалерея
  Курорт Миргород
 
    Історія курорту  
    Лікувальні вододжерела  
    ЗАО «Миргородкурорт»  
    Санаторії  
    Готелі  
    Проїзд до міста  
 

cheap air jordans uk cheap mont blanc pens hollister outlet uk adidas jeremy scott uk hollister outlet cheap air jordans gucci belts uk nike shox uk cheap nike air max 90 gucci belt uk

  Економіка міста
 

nike blazer damskie nike blazer sklep moncler kurtka oakley praha ray ban praha abercrombie mikina polo ralph lauren praha hollister praha hollister mikina abercrombie praha michael kors kabelky hollister sk air jordan tenisky nike free 5.0 bayan nike free run bayan

    Основні галузі  
    Регуляторна політика  
    Банки  
    Інвестиційний потенціал
  міста
 
    Міжнародні зв’язки  
 
  Міська громада
 
    Громадські організації  
    Політичні партії  
    Релігійні центри міста  
    Засоби масової інформації  
 
     Міські служби
 

Українські міста в Iнтернеті
Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика
  Міські новини  
 20.11.2009 15:20
Вклоніться, люди, старому солдату

Якщо їхати з Миргорода у Комишню, то приблизно на півдорозі вибоїста асфальтівка з розлогого вибалка поволі вибирається на узвишшя, з якого відкривається панорама козацької Попівки. Старожили переповідають, що колись там росли віковічні дуби. Від того й урочище називається Дубина. Ото там у свій час бідняцький син Харламп Стешенко власноруч і змурував, як на селянські мірки, простору хату. Про кондиціонери селяни тоді й гадки не мали.


Олена Володимирівна і Степан Харлампійович Стешенки з приємністю згадують свої молоді роки.


Степан Стешенко (праворуч) з бойовим другом у роки війни.

Зате у хаті із саману під солом’яною стріхою взимку піч довго тримала тепло, а в літню спеку було прохолодно. Успадковані від діда-прадіда дві десятини землі годували сім’ю. Старший з дітей Степан ще школярем любив ходити за плугом, допомагав батькові поратися на городі, вчився теслярувати, вертіти гончарний круг. Про достоїнства мурованої з глини селянської хати та її переваги над сучасними котеджами з мансардами та верандами під металевими дахами він згадає через багато років, коли разом з благовірною дружиною Оленою Володимирівною заходяться власноруч мурувати собі оселю у Миргороді. Літературні джерела ще позаминулого століття засвідчують, що «… Поповка Миргородского уезда при пруде и ручье Шумейке в 18 верстах от уездного города на проселочной дороге в Гадяч…»

То правда, але не для всіх. Степан Стешенко був із тих до будь-якої роботи вдатних сільських хлопців, про яких колись співали: «Вышел в спепь Донецкую парень молодой…» Він і понині не знає, за які такі земні гріхи у лиховісному 1937 році кривава сталінська мітла разом з іншими жителями Попівки спровадила у безвість батька, споконвічного гречкосія, тепер, звісно, реабілітованого Харлампія Степановича Стешенка.

Разом із головою міської ветеранської організації Василем Вертелецьким ми навідали колишнього червоноармійця Степана Стешенка з нагоди його 90-річчя і, затамувавши подих, слухали його спогади про те, як до нетями боляче обпікали душу мрійливого хлопця косі погляди збитого з пантелику служивого тоді чиновництва на сина «ворога народу». Навіть завжди милі та привітні сільські дівчата, принаймні так йому здавалося, почали відвертатися. Хіба можна було таку ганьбу терпіти?

- Ні, - зітхає дідусь і зручніше прилаштовує до вуха слуховий апарат, яким користується після контузії на фронті, - хоч прожиті роки і забирають у непам’ять людські образи, але є речі, які і часові непідвладні…

Словом, ображений долею Степан Стешенко оглянувся аж на Донбасі. Працював у Єнакієво вантажником на коксо-хімічному заводі. Там і застала хлопця Велика Вітчизняна війна. Був зв’язківцем і артилеристом, захищав Київ, визволяв Харків, з боями пройшов Україну. У передгір’ї Альп на території Австрії був черговий раз поранений. Перемогу випало зустрічати на госпітальному ліжку. У Попівку сержант Степан Стешенко повернувся з порожнім речовим мішком на плечі у неврожайному 1946 році. Замість незаконно конфіскованої рідної хати йому запропонували непридатну для житла руїну. Та мудро ж мовиться, що нема лиха без добра. Те добро з’явилося в особі ровесниці Олени Володимирівни, яка колись хотіла вивчитися на медсестру, але війна перекреслила дівочі мрії. У селі не було такої роботи, якої б не знали її руки. Відтоді і понині радість і смуток вони ділять порівну.

Бабуся дістає з шухляди потьмянілі від часу фотографії, на яких вона з чубатим Степаном у солдатській гімнастерці пильно вдивляється у об’єктив, ніби звідти справді випурхне синій птах їхнього щастя, згадує тяжкі повоєнні роки їхньої молодості.

Про те, як син «ворога народу» спокутував неіснуючу провину репресованого батька, свідчили бойові ордени Червоної Зірки та Солдатської Слави ІІІ ступеня, медаль «За відвагу», інші нагороди, шрами від ворожих куль та осколків на молодецькому тілі.

Хоч війна й закінчилася, але беріївські кати не дрімали. Від косих поглядів молоді подалися у тоді ще зруйнований війною Миргород. Степан добував торф у болотах понад Хоролом, працював вантажником на колись знаному в усій окрузі обозному заводі, на крупозаводі, сільському будівельному комбінаті. Ветерани заводу продовольчих товарів «Калинка», який раніше називався харчокомбінатом, і досі добрим словом згадують на всі руки майстровитого трудівника Степана Стешенка. Там він беззмінно працював 25 ро­ків. Не за красиві очі, повірте, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. А згодом до бойових і трудових нагород додався український орден «За мужність» ІІІ ступеня.

- Як по правді, - філософствує дідусь, - усі мої скромні заслуги треба ділити порівну на двох з бабусею…

Коли розговорилися, то зрозуміли, що не по роках метка і балакуча Олена Володимирівна справді достойна такої честі. Працювала заготовачем молока, на підприємстві «Заготзерно», у млині, покоївкою у готелі і зараз і хвилини не змарнує без діла. За що не візьметься – зробить весело, до ладу. Інакше вона не вміє. За трудове життя переробила роботи різної стільки, що її і трьом сучасним молодицям на вік вистачить.

На запитання, чи вважає себе щасливою, Олена Володимирівна сказала, що для неї щастя – це коли труд по душі. Тоді буде добре і людині, і роботі. Вони з дідусем щасливі уже тим, що і на схилі літ обоє люблять роботу. Гордяться сином Миколою, звісно, Степановичем, який працює лікарем у ветеранському санаторії «Слава» і достойно підтримує трудову честь сім’ї, радіють успіхам внуків та правнуків. Школа школою, а дідусь та бабуся по-своєму напоумлюють нащадків жити так, як живуть самі. Щоб не соромно було людям в очі дивитися.

Леонард НІКОЛАЄНКО,
газета «Миргород наш дім» №46

 


  Гуманітарна сфера
  Культура
  Освіта
  Спорт
  Соціальна сфера
  Соціальний захист
  населення
  Служби
  соціальної сфери
  Центр зайнятості
  Транспорт
  Автобусний
  Залізничний
  Маршрутний
  Таксі
  Сервіс та дозвілля
  Туризм
  Торгівля
  Сфера послуг
  Ресторани
  Кінотеатри
  Інтернет-клуби


Курсы валют
Курсы валют
Курсы валют

 
© Інститут Трансформації Суспільства 2007-2018
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.mirgorod.osp-ua.info є обов'язковим.
Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. e-mail: editor@osp.com.ua

TyTa