www.mirgorod.osp-ua.info
   

uggs sko louis vuitton oslo nike sko polo ralph lauren dame louis vuitton norge oakley norge parajumpers norge oakley briller polo ralph lauren salg moncler jakke ray ban solbriller canada goose norge ray ban norge woolrich jakke parajumpers salg

   Головна
 Візитка міста
 Історія міста
   Символіка міста
 Історичні пам’ятки
 Карта міста
  Міські новини
 Форум   Робота   Оголошення   Фотогалерея
  Курорт Миргород
 
    Історія курорту  
    Лікувальні вододжерела  
    ЗАО «Миргородкурорт»  
    Санаторії  
    Готелі  
    Проїзд до міста  
 

cheap air jordans uk cheap mont blanc pens hollister outlet uk adidas jeremy scott uk hollister outlet cheap air jordans gucci belts uk nike shox uk cheap nike air max 90 gucci belt uk

  Економіка міста
 

nike blazer damskie nike blazer sklep moncler kurtka oakley praha ray ban praha abercrombie mikina polo ralph lauren praha hollister praha hollister mikina abercrombie praha michael kors kabelky hollister sk air jordan tenisky nike free 5.0 bayan nike free run bayan

    Основні галузі  
    Регуляторна політика  
    Банки  
    Інвестиційний потенціал
  міста
 
    Міжнародні зв’язки  
 
  Міська громада
 
    Громадські організації  
    Політичні партії  
    Релігійні центри міста  
    Засоби масової інформації  
 
     Міські служби
 

Українські міста в Iнтернеті
Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика
  Міські новини  
 25.06.2011 14:53
І жіночі руки тримали зброю…

Війна завжди асоціюється з чоловіками, їхніми ратними подвигами. Безумовно, на чоловіків покладено завдання захисту свого роду, свого краю, своєї Батьківщини від ворога. Прийнято говорити, що служба в армії -це суто чоловіча справа. Тому у війни не жіноче обличчя.
Але, згадуючи події минулої Великої Вітчизняної війни, ми знаємо, що нашу рідну землю боронили від ворога разом зі славними синами своєї країни і її славні дочки. Історики говорять, що їх було більше 3,5 мільйонів, представниць прекрасної слабкої статі, які поряд із чоловіками стали на захист своєї рідної землі, свого роду, своїх близьких та рідних. Більшість із них у свої неповні 17-18 років пішли на фронт добровільно із самого початку війни. 

Це наші бабусі, матері, сестри і дочки були у вогненному пеклі, під свист куль і осколків снарядів ходили в атаку, в розвідку, рятували поранених, мужньо воювали в тилу ворога - у партизанських загонах та підпіллі. 

Звідки у цих тендітних юних дівчат бралися сили, щоб так мужньо долати ворога, своєю кров'ю платити за кожен сажень своєї рідної землі, за свою віру у Велику Перемогу? Можна впевнено сказати, що в роки Великої Вітчизняної війни, з першого її дня і до останнього салюту, за всю історію людства не було такого масового прояву героїзму і самовідданості, яку проявили наші дівчата в ті страшні буремні роки. Вони керували літаками, водили танки, стріляли із зеніток, автоматів, кулеметів, снайперських гвинтівок, захищаючи свій край від ворога. Лікарі, медсестри, санітарки, укладальниці парашутів, розвідники, регулювальники, листоноші, радисти, телеграфісти, зв'язкові. Весь перелік жіночих професій під час війни навіть перерахувати неможливо. 

А вони звалили на свої тендітні плечі таку непосильну ношу і з честю пронесли її через всю війну. Другий фронт у тилу тримався майже повністю на одних жіночих плечах. Вони замінили на всіх трудових постах своїх батьків, чоловіків, братів, які пішли на фронт. У перші дні війни наші матері і сестри пішли працювати на оборонні підприємства. Це вони в глибокому тилу кували зброю для перемоги, вирощували хліб для солдата, який упевнено крокував від Волги до Берліна, долаючи на своєму шляху полчища коричневої чуми. 

Мільйони жінок працювали в шаленому трудовому ритмі на заводах і фабриках, які були евакуйовані на Урал, до Сибіру та Поволжя. Вони працювали в неймовірно важких умовах по 14 годин на добу, без вихідних та відпочинку. Працювали і терпіли, розуміючи, що доля держави і перемоги знаходиться в їхніх руках. Своїм героїзмом, мужністю, відважною працею, як могли, наближали незабутній День Перемоги. Нашому поколінню необхідно зробити все для того, щоб наша молодь знала минуле наших бабусь, матерів, дідів, батьків і прадідів, наших земляків-героїв Великої Вітчизняної війни. 

На особливу увагу заслуговують наші миргородчанки, які пройшли тими буремними дорогами під назвою "війна", яка опекла мрії не однієї жінки і дівчини, понівечила долі багатьох із них. 



МАНЖУРІНА КАТЕРИНА ДМИТРІВНА
  після закінчення школи продовжувала навчання в Бутурліновському медичному училищі, або, як його тоді називали, - медичній школі у Воронезькій області. Провчилася всього два роки. Війна докотилась до Воронежа. На Воронезькому фронті точилися важкі, запеклі бої. Потрібні були медсестри. 

Вісімнадцятирічна Катя добровільно пішла на фронт, де її знання і уміння з медицини були такі необхідні для бійців Червоної Армії. 10 квітня 1942 року гвардії старшина медичної служби Катерина Манжуріна розпочала свій бойовий шлях санінструктором 282 стрілецького полку 92 гвардійської дивізії на Воронезькому фронті. Пройшла з боями в складі Степового та Другого Українських фронтів. Важкі були бої, особливо при форсуванні рік - Дніпра, Дністра, Бугу. 

При підході до ріки Дністер фашисти чинили запеклий опір. Бійці падали від куль та снарядів, які градом сипались із протилежного боку Дністра. Ранених було чимало, а завдання санінструктора полягало в тому, щоб винести з поля бою кожного пораненого солдата. До одного з них по-пластунськи підповзла санінструктор Манжуріна, перев'язала йому рану. Місцевість була рівнинна. Над ними з'явився німецький винищувач. Фашист побачив пораненого та санінструктора і на бриючому польоті кружляв над ними, поливаючи їх смертоносним вогнем із кулемета. Прикриваючи собою пораненого, санінструктор Катерина перетягла його до глибокого окопу, який, на щастя, був поруч. Це було спасінням і пораненому, і санінструктору. За цей бій, проявлену в ньому відвагу та мужність під час евакуації поранених з поля бою Катерина Дмитрівна Манжуріна отримала свою першу бойову нагороду - медаль "За бойові заслуги". 

А скільки ще було таких боїв у старшини медичної служби Катерини Манжуріної! Були вони кожного дня. Сотні бійців і командирів пройшли через ніжні та турботливі руки медсестри, багатьом із них вона врятувала життя, щоб після одужання вони мали змогу брати в руки зброю, нищити ворога, наближати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
Із боями частина, в якій служила старшина медичної служби Катерина Манжуріна, дійшла до Болгарії, і День Перемоги вона зустріла в Болгарському місті Бургас. 

За мужність, героїзм та відвагу, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, старшина медичної служби санінструктор Манжуріна Катерина Дмитрівна нагороджена орденами "Вітчизняної війни", "За мужність". У своєму активі вона також має більше 15 медалей. Зараз вона на заслуженому відпочинку. 



АЛЕНІНА АНТОНІНА ГАВРИЛІВНА
21 червня 1941 року закінчила Московську медичну школу, а 22 червня війна увірвалася в душу і серце Тоні та її подруг. Тоді дівчина ще не знала, що їй судилося стати солдатом війни і пройти ту важку дорогу боротьби з ворогом довжиною у 1418 днів та ночей.
Юну шістнадцятирічну Тоню направили у прифронтовий госпіталь за номером 2924, який знаходився під Москвою, в авіаційній частині 22731. Скільки їх було під час війни таких частин, позначених на адресі номером польової пошти? Медсестра Антоніна Гаврилівна надавала допомогу пораненим військовим льотчикам. Коли німецькі війська були на підступі до Москви, військову частину льотчиків та госпіталь було переведено в передмістя Орла. Весь медичний персонал госпіталю працював і жив у самому госпіталі. Вдень та вночі надавав допомогу пораненим, які цілодобово поступали на лікування. Поранених було дуже багато.
Після корінного перелому у війні Червона Армія погнала німців від Москви на Захід, авіаційна військова частина та госпіталь постійно рухалися за фронтом та знаходилися у прифронтовій зоні. На долю госпіталю та його персоналу випали важкі випробування. Проведення операцій практично не припинялось ні вдень, ні вночі. Прийом тяжкопоранених відбувався постійно. Нальоти німецької авіації та бомбардування здійснювалися майже щодня або і кілька разів на день. Серед поранених були убиті під час німецьких нальотів, серед медичного персоналу були убиті та поранені. Важкою була доля прифронтових госпіталів - постійні переїзди, постійні обстріли та бомбардування з боку ворога.
Антоніна Гаврилівна пройшла бойовий шлях від Москви до Берліна, через Білорусію, Польщу та міста Кенігсберг, Варшаву.
Держава високо оцінила заслуги Антоніни Аленіної. За проявлену мужність, героїзм, відвалу за роки Великої Вітчизняної війни старший сержант медичної служби Аленіна Антоніна Гаврилівна нагороджена орденами " Вітчизняної війни", "За мужність", медалями "За взяття Варшави", "За оборону Москви", "Медаллю Жукова", "Захисник Вітчизни" та багатьма іншими ювілейними медалями.
Антоніна Гаврилівна 63 роки працювала в медичних закладах Полтавщини. Із 1987 року - на заслуженому відпочинку. 



СТРИГУН ТЕТЯНА ІЛЛІВНА
  до війни закінчила Харківський обліково-кредитний технікум, працювала в Комишнянському відділенні Держбанку. Восени 1941 року, коли до Комишні вже долинали гарматні канонади, а небосхил палав загравами пожеж, Таня була евакуйована в тил країни. Весною 1942 року Таня пішла до лав Червоної Армії і була направлена на Південний фронт. Першим бойовим випробуванням для неї стали бої за Сталінград. Сутички були жорстокими. Битися доводилося до останнього подиху. Втрати з боку Червоної Армії були величезними. Перед кожним бійцем ставилося завдання зупинити ворога, не дати йому пройти далі углиб країни. 

Так воно і було. Під Сталінградом було зупинено армаду німецьких військ, розпочався наступ нашої армії і звільнення країни від фашистського поневолення. За бої під Сталінградом Тетяна Іллівна отримала медаль "За оборону Сталінграда". Після Сталінградської битви Тетяну Стригун було переведено для подальшого проходження служби у військову частину 83368, яка входила до складу 25 спеціальної роти обслуговування армійських баз. Дівчина пройшла курси по укладанню парашутів. 

Відділення, в якому служила Стригун Т.І., налічувало 16 дівчат. Під час укладання парашутів до кожного з них вкладався особистий номер укладальниці. І на який би фронт Великої Вітчизняної не попав парашут, парашутисти знали, хто і на якій військовій базі його складав. А помилок при складанні парашута не повинно бути. Від цього залежало життя кожного парашутиста ще в повітрі, до вступу сміливця в бій із ворогом. На парашутах, укладених Тетяною Стригун, у районах виконання бойових завдань спускались не тільки загони десантників чи штурмові загони, розвідники, на парашутах спускали зброю, вибухівку, пальне, медикаменти та багато інших вантажів для фронту, для перемоги. 

Свою військову базу охороняли дівчата самі з карабінами в руках. Часто на базу здійснювала нальоти німецька авіація. Були втрати: поранення серед дівчат та військовослужбовців бази. Бойовий шлях сержанта Тетяни Стригун проліг від Сталінграда до Варшави, де вона і зустріла такий довгожданий День Перемоги. Ці хвилини радості Тетяні Іллівні згадуються все життя. Таким довгим був шлях до Перемоги. Зі своїми бойовими подругами Тетяна Іллівна не одне десятиліття підтримувала зв'язки, але, на жаль, час невблаганний. Фронтові рани не тільки на тілі, а й у душі залишила війна. Вони дають про себе знати і сьогодні. Стригун Тетяна Іллівна нагороджена орденами "Вітчизняної війни", "За мужність", а ще в своєму активі має 15 бойових та ювілейних медалей. Із 1976 року - на заслуженому відпочинку. 



МАКСИМОВА ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА
після закінчення школи працювала в районному відділі освіти. Війна перервала мирні плани дівчини, як і багатьох інших людей країни. Довелося змінити освітянську професію і стати на захист своєї Вітчизни. Повідомлення про тяжкий стан на фронті, втрати від фашистських бомбардувань, окупацію наших міст і сіл змусили ще зовсім юну Олю звернутись у військкомат із проханням направити її в діючу армію, на фронт. Таких, як вона, у військкомат звернулось ще 30 дівчат, і їх направили на навчання у зенітно-артилерійську школу на прискорені курси, де дівчата отримали ази військової справи. Відразу після курсів - фронт, передова. Взвод, в якому служила Оля, знаходився в складі 254 зенітно-артилерійського полку Воронезького фронту. У взводі були лише дівчата, молоді, дужі, гарні. Вони мріяли стати вчителями, лікарями, агрономами, а їм у свої 17-18 юних років довелося сісти за штурвали зеніток і боронити свою землю від ненависного ворога. 

Перше бойове хрещення Оля з подругами пройшла на підступах ворога до Воронежа 2 квітня 1942 року. "По німецьких танках били прямою наводкою, відбивали одну за іншою численні атаки німецької танкової лавини. Стояли насмерть, не пропустивши жодного танка. З батареї уціліла лиш одна зенітка", - згадує той бій Ольга Максимівна. Під час бою вона не боялася смерті, бо вірила у Перемогу. В цьому бою вона була контужена. Багато її подруг полягли в тому страшному пеклі Курсько-Орловської дуги, так і не стали дружинами, матерями.
Після лікування сержант Максимова Ольга Миколаївна повернулась у свій полк.
У 1943 році воювала на 1 Українському фронті. В одному з боїв отримала важке поранення і у свої 20 років стала інвалідом Великої Вітчизняної війни. Ризикуючи власним життям, вона виконала свій обов'язок, захищаючи рідну землю, захоплену ворогом, свій народ від рабства. Нагороджена орденами " Вітчизняної війни", "За мужність", 16 медалями.
Роки війни до цього часу нагадують їй про ті буремні часи її молодості, якраз 24 червня вона відзначила свій день народження. ЇЇ роки - це її багатство, її честь і сила. 




ГАЛУШКО (ЧЕГРИНЕЦЬ) ОЛЕНА ДМИТРІВНА
до війни проживала в с. Петрівці на Миргородщині. Село жило тихим, мирним життям. Селяни доглядали хлібні посіви, готувалися збирати врожай. Ніхто не чекав ніякого лиха.
22 червня 1941 року мирний сон обірвали вибухи бомб, ревище фашистських літаків, залпи гармат, які сповіщали про початок війни.
До Петрівців надійшло розпорядження про евакуацію колгоспного майна та худоби в глибокий тил країни. Її батько, Чегринець Дмитро, був призначений відповідальним за евакуацію колгоспного майна. 

У вересні 1941 року сім'я Чегринців, Таранів та інші сім'ї села Петрівці вирушили в далеку дорогу, супроводжуючи колгоспне майно та худобу. В сім'ї Таранів було 4 неповнолітніх дітей, а Марина Никифорівна в ту мить носила під серцем дитину, але вирушила в далеку дорогу. Часто колону обстрілювали і бомбили німецькі літаки. Серед селян, які супроводжували майно, були вбиті та поранені, гинула худоба. Неподалік міста Богодухова на Харківщині у Марини Никифорівни почалися пологи. Всі, хто входив до групи супроводження, були у відчаї, але породілля не розгубилася - залишилась із дітьми на Харківщині, а решта людей із худобою пішли на схід.
У Серноводську Куйбишевської області худоба була передана по акту військовій школі, яка готувала льотчиків - винищувачів. Односельчани, з якими Олена Дмитрівна супроводжувала майно, пішли працювати в місцевий колгосп, а вона закінчила курси радіотелеграфістів при авіашколі. Роботи вистачало на цілу добу. Передавала інформацію про воєнний стан на фронті, у прифронтових містах і селах, про перемоги Червоної Армії в окремих боях, про визволення міст і сіл від загарбників.
Жили в бараках із людьми багатьох національностей як одна дружна сім'я. Кожен із нетерпінням чекав того дня, коли зможе повернутися до своєї домівки, у свій рідний край. У квітні 1944 року здійснилась мрія Олени Дмитрівни - вона повернулась в рідні Петрівці, у свою домівку. 

Марина Никифорівна Таран на Харківщині народила сина Володю, пройшла суворі випробування, але, не зламавшись, вистояла, зберегла, виростила дітей, виховала їх, повернулась у рідне село. Її чоловік Федір Ларіонович не повернувся з війни, загинув. Не судилося довго прожити їхньому синові Володимиру, на 55 році його життя обірвалося.
6 липня 1945 року Галушко Олена Дмитрівна нагороджена медаллю "За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років". Проживає в м. Миргороді. Зараз на заслуженому відпочинку. 




МІНЕНКО (ГРЕЧКО) ЛІДІЯ МИКОЛАЇВНА
. На початку війни Ліді було лише 15 років. Вона пережила окупацію Харкова, бачила своїми очима всі звірства німець¬кого "нового порядку". Після звільнення Харкова комсомолка Лідія Міненко пішла працювати на Харківський тракторний завод і одночасно навчалась на курсах гідрометеорології. Після закінчення курсів 18-річна Ліда пішла на фронт. Її направили в Київський особливий округ. Служила на Рівненщині в місті Сарни. Штаб Українського фронту знаходився на околиці міста. Жорстокі бої почалися в районі населеного пункту Рафалівка неподалік вузлової станції Сарни. Через цю станцію на фронт ішли ешелони з боєприпасами, військовою технікою. Німці постійно бомбили місто, і за місяць воно перетворилося на руїни.
Завдання метеорологічної станції полягало в тому, щоб кожні дві години цілодобово передавати відомості про стан погоди у штаб фронту. Метеостанція, на якій працювала Ліда, обслуговувала 22 військові аеродроми, а також польові та артилерійські дивізії.
Нагороджена медаллю "За доблесний труд", має більше 15 ювілейних медалей.
Після війни працювала бібліотекарем. Зараз на заслуженому відпочинку. 



ДОВЖАНСЬКА (СКАЛАЦЬКА) ГАННА ІВАНІВНА
працювала на Полтавській взуттєвій фабриці. На початку Великої Вітчизняної війни повернулась до рідного Миргорода. Під час окупації на власні очі бачила звірства німецьких загарбників, які ті чинили на нашій землі: розстріли мирного населення, грабежі, знищення державного майна, примусове вивезення молоді до Німеччини на каторжні роботи та інші злочини німецького режиму на українській землі. Все це викликало в неї ненависть до окупантів. Ганну Іванівну німці намагались вивезти на роботи до Німеччини, але їй та ще двом дівчатам удалося втекти.
У вересні 1943 року після звільнення Миргорода добровільно пішла на фронт. Закінчила курси медичних працівників. Воювала в складі 69 стрілецького полку. Це вона під свистом куль і снарядів спасала поранених бійців. Пройшла славний бойовий шлях від Дніпра до Берліна. Під час переправи на річці Одер Ганна Іванівна винесла з поля бою більше 30 поранених і тим самим врятувала їм життя. За цей бій вона нагороджена медаллю "За відвагу". Перемогу, таку бажану та довгождану, зустріла в Німеччині, за 60 км від Берліна.
За проявлену мужність, героїзм, відвагу у Великій Вітчизняній війні Ганна Іванівна нагороджена орденами " Вітчизняної війни", "За мужність", медалями "За перемогу над Німеччиною" та ще 15 медалями. Зараз проживає у м. Миргороді. 



БОЯРЧУК (ПОДА) МАРІЯ ОЛЕКСІЇВНА
у 1940 році закінчила Великосорочинське педагогічне училище, працювала вчителем. Сіяла розумне, мудре, вічне в душі і серця юного покоління, вчила свої вихованців любити свій рідний край, свою землю, свою Батьківщину. Але війна перервала мирні плани юного вчителя, і Марії довелося евакуйовуватися в глибокий тил на Поволжя. У свої 19 років добровільно пішла на війну. Закінчила курси зенітників і була направлена для проходження служби у 313 окремий зенітний дивізіон під Сталінград. Ворог на це місто направив шквал вогню, рвався захватити це місто, земля горіла, стогнала, ставала дибки. Чорний дим піднявся до неба. Сталінградська битва - це Маріїне випробування на силу волі, міцність духу, яке вона пройшла з честю.
Для дівчини та й інших бійців був суворий наказ - стояти на смерть, і вони вистояли, не пустивши фашистські війська на Волгу. За бої під Сталінградом Марія Боярчук нагороджена орденом " Вітчизняної війни", медаллю "За оборону Сталінграда". Після розгрому німецьких військ під Сталінградом окремий зенітний дивізіон, в якому служила Марія Олексіївна, брав участь у боях під Мурманськом, у Ленінградській області, брав участь у прориві блокади Ленінграда.
За проявлену мужність, героїзм , відвагу у Великій Вітчизняній війні Боярчук Марія Олексіївна нагороджена орденом "За мужність", медалями "За оборону Заполяр'я", "За перемогу над Німеччиною" та багатьма іншими медалями. Після закінчення війни Марія Олексіївна працювала вчителем у місті Миргороді. Зараз на заслуженому відпочинку. 




ЧЕХ (КОНОВАЛЕНКО) МАРИНА МАКСИМІВНА
. У 1939 році закінчила Кременчуцьку фельдшерсько-акушерську школу, працювала в с.Ульянівка Хорольського району. На четвертий день початку війни М.М.Чех призвали до лав Червоної Армії і направили працювати медсестрою в госпіталь за номером 1775, який знаходився в м. Хоролі. У серпні 1941 року госпіталь переїхав до міста Рязань, а згодом - до міста Вяксе Горьківської області. Обслуговували поранених бійців із фронтів та оборонних міст - Тули, Москви. 

Служба була важкою. Евакогоспіталь знаходився у прифронтовій зоні. Німецькі літаки постійно бомбили госпіталь. Артилерійські снаряди рвалися ледве не в палатах, де лежали тяжко поранені бійці. Медсестрам, лікарям, санітаркам доводилось майже щодня замість скальпеля та бинта брати до рук автомати і захищати від нападу госпіталь і тих, хто в ньому лікувався. Медичний персонал був готовий до бою в будь-яку хвилину. Для спасіння ранених часто не вистачало найнеобхіднішого, особливо не вистачало крові, яку бійці втрачали в бою. Лікар чи медсестра одночасно ставали і донорами для наших бійців. Під артилерійським та кулеметним вогнем доводилось по-пластунськи повзти до поранених бійців. В їхні очі неможливо було дивитися без болю в душі і серці. В цих солдатських очах можна було прочитати лише прохання про допомогу. Медичний персонал робив усе для того, щоб поранені були врятовані. Іноді безстрашні в бою бійці після того, як перев'язані попадали на лікарняне ліжко, плакали від усвідомлення, що залишилися живими, а хтось поліг назавжди. Бойовий шлях сержант Чех М.М. пройшла визволяючи Україну, Білорусію, Польщу, Німеччину. Перемогу Марина зустріла в місті Берліні неподалік від рейхстагу. Були сльози і радість. 

За проявлену мужність і відвагу нагороджена орденами " Вітчизняної війни", "За мужність", медалями "За перемогу над Німеччиною" та ще багатьма ювілейними медалями. Після війни працювала в медичних закладах Полтавщини. З 1996 року пішла на заслужений відпочинок.
Всі жахи та страхіття воєнного часу, муки від болю та отриманих похоронок, холод і голод, усі страждання перенесли жінки ради спасіння свого народу, своїх дітей, своєї землі, своєї Батьківщини. Вони вистояли в цій жорстокій, кровопролитній війні, все винесли на своїх плечах, і всі ці події залишилися в їхніх душах. Ці наші бабусі, матері та сестри вписали в історію свою яскраву і славну сторінку. Хто в цілому світі, крім наших жінок, міг повторити їхні подвиги під час страшенного воєнного лихоліття?! Наші жінки продемонстрували всьому людству силу духу, волю, свою палку любов до Батьківщини. 150 тисяч жінок нагороджені орденами та медалями, 86 стали героями Радянського Союзу, 4- повними кавалерами орденів Слави. Понад 16 мільйонів трудівників тилу нагороджені медаллю "За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років". 

Жінки тієї епохи заслуговують найвищих почестей і найкращого ставлення до них.
Ми завжди будемо в неоплатному боргу перед ними, визволителями, бійцями фронту і трудівницями тилу.
Вічна честь і слава жінкам - воїнам Великої Вітчизняної, мужнім дочкам свого народу , які пройшли через страшне пекло довжиною1418 днів і ночей, але вистояли ради того, щоб прийдешні покоління не знали таких жахів. Ради миру на землі, блакитного неба над головою, світлого сонця вони стояли насмерть під Сталінградом і Москвою, на Курській дузі і під Ленінградом.
Вони дійшли до Берліна ради мирного життя на землі, поборовши зло того режиму, який намагався завоювати весь світ, 


В.Ю.ВЕРТЕЛЕЦЬКИЙ, 
голова ради Миргородського міської організації ветеранів України


  Гуманітарна сфера
  Культура
  Освіта
  Спорт
  Соціальна сфера
  Соціальний захист
  населення
  Служби
  соціальної сфери
  Центр зайнятості
  Транспорт
  Автобусний
  Залізничний
  Маршрутний
  Таксі
  Сервіс та дозвілля
  Туризм
  Торгівля
  Сфера послуг
  Ресторани
  Кінотеатри
  Інтернет-клуби


Курсы валют
Курсы валют
Курсы валют

 
© Інститут Трансформації Суспільства 2007-2017
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.mirgorod.osp-ua.info є обов'язковим.
Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. e-mail: editor@osp.com.ua

TyTa